Спробуйте розвести вогнище за допомогою тертя двох дерев’яних поверхонь, або вибиваючи іскру кремнієм. Коли світить сонечко, зробити це, звісна річ, набагато простіше: потрібен лише шматочок скла. І тільки наприкінці XVIII століття жити стало простіше – французький хімік Клод Бертоллє одержав речовину, названу згодом бертолетовою сіллю. Так у Європі в 1805 році з’явилися сірники-«маканки» – тонкі лучинки з голівками, намащеними бертолетовою сіллю, що запалювалися після обмакувания їх у розчин концентрованої сірчаної кислоти.
Винаходу перших «сухих» сірників світ зобов’язаний англійському хіміку і аптекарю Джонові Уокеру. У 1827 році він винайшов, що якщо на кінчик дерев’яної палички нанести суміш із сульфіду сурми, бертолетової солі і гумміарабика (це така грузла рідина, що виділяє акація), а потім висушити все це, то при терті об наждаковий папір її голівка легко запалюється. А отже, необхідність тягати із собою пухирець із сірчаною кислотою відпадає. Уокер налагодив невелике виробництво своїх сірників, що пакувалися в олов’яні пенали по 100 штук. Винахідник великих грошей на своєму винаході не заробив. До того ж ці сірники мали жахливий запах.
У 1830 році 19-літній французький хімік Шарль Соріа винайшов фосфорні сірники, що не мали запаху, однак були шкідливі для здоров’я, оскільки білий фосфор – це отрута. У 1855 році хімік Йохан Лундстром зміркував, що червоне іноді краще, ніж біле. Швед наніс червоний фосфор на поверхню наждакового паперу зовні невеликої коробочки і додав той же самий фосфор до складу голівки сірника.
