Костюм указував на належність до певної нації, регіону, був ознакою статі, віку, сімейного стану.
Зокрема, значна частина запорізького козацтва запозичила чимало ознак одягу народів Європи та Сходу. Пізніше козацький костюм не лише справив помітний вплив на розвиток українського народного костюма, але й став сприйматися як національний.
На Закарпатті носили сорочки-волошки, густо призбираний станок яких пришивався до багато вишитої кокетки. Чоловіки по-різному носили сорочки – заправленими в штани або навипуск.
Для дівчат і молодих жінок шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашали їх пишною вишивкою. Крій нагрудного одягу, зокрема керсетки, мав підкреслювати фігуру. Прикрашалася керсетка аплікаціями та нашивками. Різноманітні прикраси робили дівчину чи молодицю ще привабливішою. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, були символами досягнення ними шлюбного віку. При цьому відрізнялись вінки дівчат «на порі» та заручених.
З віком жінки, особливо заміжньої, її костюм поступово ставав стриманішим. Жінка середнього віку могла доношувати деякі речі свого дівочого костюма, за винятком символів дівоцтва: вінків, червоних стрічок. Жінки старшого віку майже не носили прикрас, а також одягу яскравих кольорів.
Чоловічий костюм був значно простішим. З роками зменшувалась кількість яскравих тонів та контрастів, відповідно до віку носили пояс, шапку, люльку, палицю.
В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Більше того, в дитячому віці по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5–6 років, а інколи і старші, носили лише сорочку.
Більшість населення власноруч пряли тканину для пошиття одягу; покупні тканини здебільшого застосовувалися для головних уборів, доповнень.
Хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні тощо мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров’я, кохання.
Особливу магічну силу, як вважалося, мали речі, виготовлені для того чи іншого обряду власноруч. Так, дівчина неодмінно мала пошити сорочку нареченому, зять – подарувати тещі чоботи, невістка – намітку свекрусі тощо.
Під час виконання багатьох обрядів носили одяг навиворіт, а в повсякденному житті це вважалося за погану прикмету. Учасники деяких обрядів нерідко перевдягались у костюм протилежної статі, а також, незалежно від пори року, носили хутряний одяг.
У весільному костюмі споконвічно домінував червоний колір. У поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на межі XIX–XX ст„ а до того таким був білий, а подекуди синій.
