Поховальний період у системі обрядів українського народу посідав одне з головних місць.
Із давніх-давен люди відчували суперечності між своїм бажанням співіснувати в ладу з природою і невідворотністю смерті. Саме цю суперечність мав вирішити поховальний обряд. На думку археологів поховальні кургани скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв’язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризни.
Цікаво, що в поховальних обрядах і звичаях українського на-роду збереглося багато архаїчних рис, успадкова-них від трипільської доби (спалення небіжчика), скіфо-сарматської (курган, тризна, сани, поминальні страви та ін.), слов’янської (розбивання горщика, човен-домовина, «печатання могили»).
Тіло померлого обов’язково омивають теплою водою і вдягають у нове вбрання. Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітенська свіча. Закривши очі, кладуть йому мідні монети, «щоб не дивився» на інших членів сім’ї, бо це може викликати їхню смерть.
Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених. Вдягають обручки, дарують дарунки рідним і близьким, випікають коровай тощо. Покійника виносять ногами до дверей, щоб смерть не поверталась в цей дім.
Повертаючись з кладовища, іноді йшли «задом наперед». Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев’ятий день, на сороковий. Потім поминають через рік.
Отже, український народ має давні родинні традиції, які розвивалися протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування роду, поклоніння пам’яті предків, дбайливе ставлення до дитини та до літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання народних норм моралі, звичаєвості свого народу.
