Похорон. Смерть людини завжди сприймалась як велике горе і разом із тим як звичайна необхідність: «Якби не вмирали, то б під небо підпирали». Небіжчиків обмивали і вбирали в новий одяг. Літніх людей одягали переважно у темні кольори (бойки, навпаки, вбирали покійного в біле, а гуцули завивали в біле полотно), молодих дівчат – у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, пов’язували хусткою або надягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха. Неодружених померлих вбирали у весільний одяг. Дівчат ховали у вінку зі стрічками або фаті, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив’язували весільний рушник, розплітали волосся. Неодруженого ж хлопця так само вбирали у весільний одяг з квітками, рушниками, червоними хустками.
Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Небіжчика було заведено одспівувати.
На цвинтар покійника супроводжувала похоронна процесія: попереду несли хрест, за ним – домовину, а далі йшли родичі та односельці. У давніші часи перед домовиною несли миску з коливом, а позаду вели худобу. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика (у гуцулів сурмили у трембіти). У могилу кидали три грудки землі та гроші. Закінчувався похорон тим, що біля могили покійника з’їдали коливо на знак згуртування всіх живих.
