Носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3–7 березня 1917 р. УЦР поступово перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об’єднував представників провідних українських політичних партій, а також прихильників українського національно-державного відродження.
Метою діяльності УЦР було домагання національно-територіальної автономії для України та перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку.
Керівником (головою) УЦР було обрано М. Грушевського. Важливу роль у діяльності УЦР також відіграли лідер УСДРП В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.
На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічний використанням української мови в державних, судових та освітніх установах.
Основна роль у розробці стратегії УЦР належала М. Грушевському. У своїх публіцистичних статтях «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде», опублікованих у 1917 р., головною метою Грушевський поставив вимоги національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку.
Національно-територіальна автономія України, за Грушевським,– це територіальне об’єднання всіх етнічних українських земель, організоване на основах широкого демократичного громадського самоврядування. Об’єднання самостійно вирішуватиме всі свої справи: економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми шляхами, доходами, землями, природними багатствами, матиме власні законодавство, адміністрацію і суд. Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі атрибути державності.
У федерації М. Грушевський бачив об’єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних. До функцій федеративної влади він відносив: «...справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за коштами, телеграфами... надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвім законодавстві».
Таким чином, М. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.
