До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів (які відомі під такими назвами, як кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних. Цей процес відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Наприклад, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчині та Підгородцях налічувалося лише по п'ять дворів, у Розлучі сім. Довгому десять. Такі ж малодвірні поселення часто зустрічалися і в XVII ст. Зокрема, в закарпатському с. Річці у цей час було лише 4 господарства. Воловому 6, Студеному Потоці – 10. Малодвірні села не були рідкістю навіть у другій половині XVIII ст. Так, станом на 1781 р. малодвірними вважалися низка сіл Київського повіту (с. Круківщині 10 дворів, Боярці 15, Борщагівці Петропавловській 18, Гатному 28).
Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.
В ХІХ - на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.
Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Зазвичай воно було компактне. Виняток становлять лише села на Гуцульщині, де селянські двори були розсіяні по всій території поселення.
Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі й разом із нею становили центр. В деяких етнографічних районах України (Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині) композиційне виділення центру було відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.
Культова споруда церква розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.
До виробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ-початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.
Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковно-парафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці XIX початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.
У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності жвавих торговельних шляхів, торгівлі, зростання чисельності населення, промислового виробництва.
Нерідко поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. У західному регіоні України села, які виникали в такий спосіб, називали волями, а в східних – свободами, слободами. Так зберігалася матірна назва села з відповідним додатком: с. Висоцьке і с. Воля Висоцька (Львівської обл.); с. Кухарі і с. Слобода Кухарська (Київської обл.).
За сприятливих обставин окремі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце і зворотний процес: окремі містечка внаслідок низки причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані в Галичині та ін.).
Проведена у 30-40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, МТС тощо. Поступово ліквідовувалися хутори і присілки, мешканців яких проти їхньої волі зганяли до сіл. Окремі найкрупніші присілки перетворювалися на села. Радянська політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду сотень і тисяч українських сільських поселень, котрі в недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. "Неперспективне" селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки держави (будівництва доріг, шкіл та інших об'єктів інфраструктури), почало залишати прадідівські оселі й вирушило у пошуках кращої долі до міста. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою постає нелегке завдання – відродження села.