У день похорону присутні прощалися з покійником, ніби прощали всі його провини. Коли виносили труну з дому, то, за давньою традицією, її тричі опускали на поріг. Щоб покійник ніколи не повертався додому, швидко закривали двері, кропили свяченою водою місце, де він лежав, замітали хату або клали сокиру.
На Гуцульщині, перед тим як рушати на цвинтар, на подвір’ї усі ставали на коліна перед домовиною, а родичі померлого прихиляли голови до віка труни. Священик виголошував прощу, тобто від імені померлого прощався з рідними й близькими. Після цього сім’я покійника роздавала людям поману – пам’ятку про померлого (сердаки, сорочки, хустини тощо). По закінченні прощі на користь усіх присутніх жертвували біле теля, лоша, ягня, а після поховання робили поману в церкві.
Труну з покійним до могили несли родичі та близькі, яким перев’язували руку білою хустиною. За давніших часів небіжчика везли на цвинтар саньми, запряженими волами, а попереду їхав на коні священик.
