Тягловою силою в господарстві українських селян традиційно були воли: пара, четвірня або одна тварина. Пару волів запрягали в нашийне ярмо двох видів: "кульбачне" (без підшийної планки) і загальноукраїнське (зі "снозами" і прямою суцільною підшийною планкою "підгорлицею"). За походженням ярмо першого типу давніше, ніж другого. Наприкінці XIX у 30-х роках XX ст. його використовували лише поліщуки північних районів сучасних Волинської та Рівненської областей, а також жителі Олевського району, що на Житомирщині. Парне ярмо другого виду винайшли ранні слов'яни приблизно у III-IV ст. н.е. До XX ст. воно витіснило "кульбачне" ярмо на більшій частині території сучасної України. Для запрягу одного вола поліщуки застосовували одинарне ярмо "бовкуна", що становив, фактично, половину парного.
Привчати волів до роботи українці починали переважно у трирічному віці. Спочатку молодого вола водили на довгій мотузці ("воловоді"), а потім його навчання продовжувалося у парі з волом, який уже набув навики запрягу У зв'язку з цим вола-"третяка" разом з досвідченим волом запрягали в ярмо, за допомогою чого йому "обтискували" шию впродовж кількох тижнів (по годині-дві щоденно). Відтак до упряжі кріпили дишель або прив'язували масивний дрюк, каток або інший вантаж. Інколи молодого вола відразу запрягали у порожній віз чи в сани і лише після цього перевіряли його тяглову здатність у навантаженому транспортному засобі, у плузі чи ралі.
Черняхівські племена України вперше у Східній Європі випробували спроможність одного коня як тяглової сили. Прототипом цього запрягу слугував запряг одного вола, витоки якого сягають ще давньо-слов'янського періоду (III ст. до н.е. І ст. н.е.). Притому коня, як і вола, спочатку запрягали лише у санний транспорт. Найдавніші достовірні писемні відомості про обробіток українцями ріллі за допомогою коня датуються лише початком XVII ст. Відтоді ж на українських етнічних землях поширився запряг пари коней західноєвропейського зразка в "шлею" з посторонками та барком ("орчиком" "обарком"). Наприкінці XIX у XX ст. парокінний запряг витіснив не лише воловий, а й традиційний однокінний майже скрізь в Україні, за винятком віддалених поліських районів. Оскільки пара коней, на відміну від однієї тяглової тварини (вола, коня), перетягає сухопутний транспорт за допомогою "посторонків" та "орчиків", то прямий "дишель" у цьому випадку виконує лише гальмівну і скеровуючу фукції. Натомість при запрягу у віз чи сани коня (вола) голоблі слугували також тягловим засобом, як і вилкоподібне "війє" ("оглоблі", "розкіп") при запрягу пари волів.