Одним із найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В 14–15 ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам’ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків – «мажа».
Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди – міщани, духовенство, поміщики.
«Мажа» – це великий віз із дерева, в який впрягалася пара волів.
У добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль – із Прикарпаття і Криму, рибу – з Криму, пониззя Дніпра і Дону. З розвитком промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку. Чумаки доставляли до чорноморськоазовських портів великі партії зерна, будівельних матеріалів та інших вантажів, а на зворотному шляху вивозили – сіль і рибу.
Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалася трудомісткістю та небезпечністю праці. Щоб ним займатися, потрібно було мати насамперед воза («мажу», «паровицю») і бодай пару дорідних волів. Більшість чумаків володіли однією-двома парами тяглових тварин і відповідною кількістю «паровиць»; менша, заможніша частина – десятками волів і транспортнихзасобів. Бідніших селян часто наймали за погоничів тварин; це давало їм шанс у перспективі стати самостійним прасолом.
У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь – ще взимку. Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами.
Як тільки з-під землі з першими весняними променями починала пробиватися трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Об’єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки. Валку, яка в дорозі розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолював найдосвідченіший чумак – «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі, стежив за дотриманням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею при виникненні між чумаками суперечок тощо.
Довготривала мандрівка загострювала тугу кожного чумака за рідним краєм, домівкою, сім’єю, що знайшло яскраве відображення у багатій уснопоетичній творчості – чумацьких піснях, народних оповіданнях і переказах, прислів’ях і приказках. Велика залежність успіху чумака від здоров’я волів, як тяглової сили, прищеплювала особливу любов до цих тварин.
Втрата під час подорожі навіть одного вола вважалась великим лихом:
Ой я, чумак нещасливий,
Іду з корчми ледве живий,
Воли мої поздихали,
Воли ярмо поламали.
Ой я таки піддержуся,
Хоть під хуру, да наймуся.
Чужі воли буду гнати,
Та всетаки чумакувати!
Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу до нього зумовлювали, з одного боку, відносна надійність заробітку, з іншого – працелюбність, сумлінність, доброта, лагідність, щирість та інші позитивні риси характеру прасола. Тому в середньовіччі майже всі юнаки мріяли стати якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком. Та далеко не кожному щастило досягти своєїзавітної мети – не лише через об’єктивні соціально-економічні перепони, а, скоріше, через неспроможність подолати складні дорожні й психологічні випробування.
Розвиток у другій половині 19 ст., особливо в 60–90-х роках, економічно рентабельнішого транспорту – залізничного – спричинив швидкий занепад і зникнення чумацького промислу. Напередодні Першої світової війни ним займалися лише поодинокі селяни центральних районів і Півдня України. І все ж, незважаючи на це, чумацтво було однією з найколоритнішихділяноку виробничогосподарській діяльності українців, позначилося на розвитку певних галузей традиційної культури – народній медицині й ветеринарії, звичаях та обрядах, уснопоетичній творчості, мистецтві тощо.
