Сидір Білий, майбутній кошовий отаман Чорноморського козацького війська і командувач Чорноморської козачої флотилії, народився у старовинній козацькій родині на території сучасної Херсонщини. В молоді роки навчався у Києво-Могилянській академії, після чого подався на Січ. Вступив до запорозького товариства, навчався в січовій школі старшин, і ще юнаком за виняткові здібності був обраний на посаду військового осавули. В цьому чині Сидір Білий брав участь у багатьох морських і сухопутних походах на Дунай і в Крим.
Протягом 60-х років 17 століття Білий неодноразово виконував особисті доручення кошового отамана Петра Калнишевського. У складі козацького посольства побував він і на коронації Катерини II. Імператриця приязно зустріла козацьку делегацію. Сидора Білого як одного з найдоблесніших козацьких офіцерів було нагороджено золотою медаллю з портретом імператриці з даруванням дворянського звання.
Після завершення російсько-турецької війни восени 1774 року і руйнування 1775 року Запорозької Січі Сидора Білого звільнили зі служби у чині майора, наділили землею і призначили керівником Новоселицького «уєзда» під Херсоном. Утім, невдовзі замінили російським офіцером, і тоді Сидір зайнявся господарством та громадською діяльністю. Дехто з істориків й досі звинувачують його у тому, що він не пішов із більшістю козаків на Задунайську Січ, але освічений і розважливий Білий добре розумівся в тогочасній політиці й усвідомлював, що зберегти Січ в імперії вже стало неможливим. Тому він вважав, що українське козацьке військо і флот необхідно відроджувати на рідній землі, хоч і під імператорським орлом.
На той час у Херсоні для майбутнього Чорноморського флоту вже будувалося нове покоління великих вітрильних кораблів – корветів, фрегатів та лінкорів. Будувалися кораблі для козацького флоту і на Хортиці. Сидір Білий із колишніми запорожцями брав у створенні флоту найактивнішу участь, займався комплектуванням екіпажів та їхньою підготовкою. «А матросов на Черноморский флот набирать из крестьян полуденной Малороссии как извечных мореходов и победителей над неприятелем», – вимагав у своїх наказах князь Григорій Потьомкін.
Проте запорожці йшли на царську службу неохоче. Всього набралося близько тисячі козаків. їх отаманом став військовий осавула Сидір Білий, а його помічником – колишній суддя Війська Запорозького Антон Головатий. Шостого квітня 1783 року козаків офіційно зарахували на військову службу. Розділятися нове козацьке військо мало на кінноту, піхоту та флотилію.
Вранці 1 травня 1783 року 16 великих вітрильних кораблів Дніпровської флотилії увійшли в Ахтіарську гавань (нині – головна Севастопольська бухта). Наступного дня прибула Азовська флотилія під командуванням віце-адмірала Ф. Клокачова. За козацьким звичаєм Сидір Білий вітав побратимів із Дону гарматним салютом, а потім бенкетом на флагманському кораблі.
Передавши на вимогу князя Потьомкіна Дніпровську флотилію Ф. Клокачову, Сидір Білий повернувся до Херсона, де очолив будівництво Лиманської гребної флотилії «малого моря», яку ще треба було збудувати. На відміну від севастопольської ескадри, ця флотилія мала складатися з вітрильно-гребних суден, призначених для висадки десанту і боротьби з важкими лінійними кораблями. Займаючись будівництвом суден, отаман Білий одночасно розбудовував козацьке військо. Бажаючих стати «вірними козаками» виявлялося небагато, доки не було оголошено, що колишні запорожці, котрі приведуть охочих, отримають офіцерські чини та дворянство. Тож на початку 1787 року до Сидора Білого приєднався колишній запорозький полковник Захар Чепіга з майже тисячею козаків.
Лиманська гребна флотилія до 1787 року була збудована. Сидір Білий у чині підполковника став командувати ескадрою запорозьких чайок, а в грудні 1787 року українські козаки перейшли до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали Васильківську Січ. На військовій раді кошовим отаманом обрати Сидора Білого – «як одвіку водилося у Запорозькому Військові». Отаману були прислані військові клейноди: велика біла із синім хрестом корогва, булава, бунчук і перначі. Ця корогва (прапор) є основою сучасного Військово-морського прапора України.
Як колись Петро Калнишевський, що в цей час закутий у кайдани сидів ув’язнений у Соловецькому монастирі, Сидір Білий щиро вірив, що вірною службою і пролитою в боях кров’ю» можна заслужити право вільного життя на рідній землі. Але того, що з цього вийде, йому не судилося побачити.
7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. Запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Але в битві за Кінбурнську фортецю турки направили на допомогу десантному корпусу яничар майже чотири тисячі козаків Задунайської Січі – також на чайках. Ескадра Сидора Білого вийшла назустріч ворожому десанту, але, побачивши своїх братів-запорожців, його козаки вирішили з ними не воювати і, пострілявши для шуму з гармат, повернулися до свого берега. Фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила росіянам разом із пішими козаками скинути яничар у лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна. Помста не забарилася. Турки вирішили нанести удар у відповідь, скерувавши на Лиманську флотилію майже увесь турецький флот. Вранці 21 травня 1788 року турецькі кораблі вийшли на рейд Васильківської Січі і розпочали обстріл коша Запорожці якраз відбували молебень, після чого, посідали на чайки і розпочати атаку турецьких кораблів. Турки відступили, а за тиждень у Дніпровському лимані відбулася грандіозна битва козацької флотилії проти 57 грізних бойових кораблів, у якій турки втратили три лінійні кораблі й змушені були тікати. У наступному бою поблизу Очакова в повітря злетіли шість турецьких фрегатів, три лінійні корабля й понад десятка менших суден. Турецький флот був змушений тікати, але під час абордажних боїв загинули 18 козаків, майже дві сотні потрапили в полон, а отаман Сидір Білий був смертельно поранений картеччю. Не допомогли й кращі лікарі – за кілька тижнів кошовий помер і був похований за старим запорозьким звичаєм – під гарматну пальбу – в Олександрівській церкві Кінбурнської фортеці. Над його труною з непокритими головами стояли російський полководець Олександр Суворов, Антон Головатий і контр-адмірал Пол Джоне, славетний «Чорний корсар», майбутній засновник військово-морських сил Сполучених Штатів Америки, що на той час командував вітрильною ескадрою Лиманської флотилії.
