У 5–3 ст. до н. е. в різних царствах виникали свої світоглядні вчення. Багато прихильників мало конфуціанство – учення, яке зародилося ще перед створенням імперії. Засновник цього вчення – Конфуцій (китайською Кун Цзи) (551–479 рр. до н. е.). Він належав до збіднілого знатного роду, тривалий час був жерцем, а потім відкрив власну школу.
Водночас Конфуцій подорожував країною. Його шанували як великого мудреця, хоча він не придумав нічого нового, а лише зібрав і записав давні перекази. Згодом Конфуція стали вважати богом. Своє вчення він виклав у формі бесід з учнями, які було зібрано в книжці «Бесіди та судження». Згідно з ученням Конфуція верховним божеством є Небо. Імператор вважався Сином Неба, тому влада над іншими людьми дана йому богом. Порядок, установлений Небом, Конфуцій уважав вічним, закликав шанувати традиції в сім’ї та державі, понад усе цінував виховання людини. Мислитель сформував правила поведінки, дотримуючись яких, можна було досягти внутрішнього самовдосконалення.
Найвищою чеснотою Конфуцій визнавав покірність: молодші мають коритися старшим, народні своїм володарям. «Правитель повинен бути правителем, батько – батьком, син – сином», – переконував Конфуцій. Він закликав чиновників учитися, бо, на його думку, тільки освічена людина може обіймати державні посади.
