Економічна сфера
Головне місце в економіці країни посідало сільське господарство. У результаті вдосконалення знарядь праці та агротехніки, внесення у землю добрив зросла врожайність – з одного поля стали збирати два врожаї на рік.
Усі землі в Китаї за часів династії Мін поділялися на казенні (державні) і «народні» (приватні). Більшість казенних земель перебувала в довічному користуванні селян, які були зобов’язані їх обробляти, виконувати повинності та сплачувати податки на користь держави.
Найбільшими землевласниками були імператори Мінської династії, яким належала 1/7 всіх земель у країні.
Високого рівня розвитку досягло ремісниче виробництво. Існували великі державні майстерні, де використовувалася примусова праця, і приватні майстерні, у яких працювали наймані працівники.
Подальшого розвитку набули такі традиційні галузі ремесла, як виготовлення шовкових і бавовняних тканин, виробництво порцеляни, металургія, гірничодобувна справа (видобуток золота, срібла, міді, залізної руди), видобуток солі та виготовлення скла.
Мінські імператори вважали більшу частину країн Середньої Азії і Тихого океану своїми васалами. Торговельні зв’язки між ними мали форму «данини», яку отримували китайські імператори від правителів цих країн, і подарунків китайців у відповідь, еквівалентних їх вартості.
Приватна торгівля контролювалася і регламентувалася державою. Мита, які стягувалися з іноземних товарів, досягали 30 % від їхньої вартості.
За часів правління династії Мін увезення товарів перевищувало вивезення.
Соціально-політична сфера
Із 1368 р. при владі в Китаї перебувала династія Велика Мін. Столицею держави було місто Пекін.
У XVI ст. Китайська імперія династії Мін займала територію сучасних внутрішніх провінцій Китаю і частину Маньчжурії. Васалами Китаю були Корея, В’єтнам і Тибет. Країну було поділено на 15 великих адміністративних одиниць.
Існувала розгалужена і всеохоплююча податкова система. Кожні десять років складалися так звані жовті списки (реєстри), до яких вносилися всі платники податків за професіями і станами.
Вища влада у країні належала імператору, який управляв нею за допомогою величезної кількості чиновників різних рангів.
Стосунки між імператором та його підданими, як і раніше, будувалися за принципами відносин між паном і рабами. Імператор міг покарати або стратити будь-яку людину за своїм бажанням.
Наприкінці XVI ст. при імператорському дворі розпочалася запекла боротьба за владу між різними угрупованнями придворної знаті. Це ослаблювало імперію і наближало її крах.
