За народними повір'ями – це померлі неприродною смертю люди (утопленики, самовбивці). На відміну від небіжчиків, що вмерли природною смертю, ця категорія померлих вважалася нечистими. Їх не дозволялося ховати на загальних кладовищах, а лише на перехрестях доріг, у ярах. Народні повір'я про заложних мерців яскраво увиразнюють вірування українців у можливість самостійного існування душі. Вважалося, що по смерті людини душа живе таким же життям, як і раніше, але, крім людських властивостей, набуває ще й прикмет духа. Ця душа, як дух, може прибирати різних виглядів: померлої людини, кота, собаки, дерева, свічки чи іншого предмета.
Душі померлих, за народними повір'ями, можуть турбувати живих людей з різних причин. Так, «покутники» (небіжчики, душі яких на іншім світі не мають спокою через колишні земні гріхи) нібито тиняються по землі і зазнають поневірянь доти, доки не спокутують своїх гріхів. «Потопельники» і «повісельники» мають право ходити по землі після смерті ще сім років. Як духи, вони бувають різного вигляду і нерідко (з помсти) збиткуються над живими людьми. До заложних мерців зараховували і померлих нехрещеними дітей.
Народна уява наділяла заложних мерців надприродними властивостями, здатністю впливати на атмосферно-погодні явища, втручатися у життя живих. Так, траплялося, що під час засух поливали їхні могили водою, щоб викликати дощ. Щоб позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, у їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Рекомендувалося також забити у воротях залізного зуба з борони або осикового кілка, хату обсипати маком-видюком або свяченим льоном. До того ж, обсипати радилося до обіду, бо «по обіді вже мрець починав ходити». Вважалося, що, на відміну від душ звичайних небіжчиків, душі заложних покійників не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли «за померлі душі обід ставлять».
