Загальна характеристика економічного розвитку в 1900–1939 рр.
У першій половині XX ст. найбільші зрушення відбувалися на Заході (Західна Європа і США). Тут завершилось формування індустріального суспільства (машинне виробництво, масове виробництво, урбанізація,, остаточне утвердження ринкових механізмів регулювання тощо). На початку століття вагоме місце у промисловості провідних країн починають набувати новітні галузі виробництва: хімічна, електротехнічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна та ін. Проте виплавка чавуну і сталі, виробництво машин і обладнання, добування основних сировинних ресурсів продовжують виступати головними показниками розвитку країн. Світова економіка досі розвивається екстенсивним шляхом.
Небачене до того зростання продуктивних сил і виробництва штовхало провідні країни світу до пошуку нових ринків збуту і, відповідно, призводило до гострої конкуренції. Переділивши між собою світ, західні країни у своїх колоніальних володіннях нещадно знищують традиційні системи господарювання, насильно втягують народи Азії, Африки, Латинської Америки у світове господарство. Така економічна експансія Заходу зумовила взаємозв’язок економік країн світу. Свідченням цього стала «велика депресія» 1930-х рр., яка, розпочавшись у США, охопила майже всі країни світу. У першій половині XX ст. відбувається зміна лідерів. Якщо в XIX ст. провідною державою світу була Англія, яку на початку XX ст. потіснила Німеччина, то в 1920-ті рр. остаточно утверджується економічне лідерство США. Перша світова війна, й особливо економічна криза 1929–1933 рр., сприяли становленню систем державного регулювання економікою. У СРСР, Італії, Німеччині та Японії установився жорсткий державний контроль, проте в США, країнах Скандинавії було знайдено більш дієвий, опосередкований вплив держави на економіку, який не призводив до деформації її структури.
Загальна характеристика соціального розвитку в 1900–1939 рр.
На початок XX ст. соціальна структура зазнала докорінних змін. Еліту суспільства становлять великі промисловці та фінансисти (фінансова олігархія) й представники колишніх могутніх аристократичних родів.
Новим явищем стало формування середнього класу, що був зацікавлений у проведенні такої внутрішньої політики, яка унеможливила б соціальні потрясіння. Найчисленнішою соціальною групою у цей період були наймані робітники, які, незважаючи на реформи кінця XIX – початку XX ст., лишалися найбезправнішими і соціально незахищеними.
У першій половині XX ст. серед робітників виділилася досить численна група робітничої аристократії (робітники з високими професійними навичками і значними доходами). Відбулося розшарування серед робітників старих і нових галузей виробництва. У цей час загально покращується життєвий рівень робітників. Робочий тиждень із 60–70 годин скоротився до 40. З’явилось робітниче законодавство, система охорони праці, оплачувані відпустки тощо. Ці зміни в основному торкалися країн Західної Європи і США. Принципово нова соціальна система сформувалась у СРСР. Тут зник прошарок власників. Привілейоване становище посіла партійно-бюрократична еліта. Рівень життя населення залишався низьким. Була декларована пріоритетність прав робітників.
Важливим явищем у соціальному розвитку стала урбанізація. На кінець 1930-х рр. у більшості країн Європи міське населення перевищувало сільське. Найбільш радикальних соціальних змін зазнало селянство в СРСР. Відбулось насильницьке руйнування селянського устрою. Найзаможніша частина селянства була фізично знищена, а решта, утративши права власності на землю, перетворилася на дешеву робочу силу у штучно створених колективних господарствах. У першій половині XX ст. розгорнувся процес емансипації жінок. Після війни майже в усіх країнах Європи вони отримали виборчі права. Проте досі зберігалася дискримінація жінок: вони отримували меншу заробітну плату, ніж чоловіки за аналогічну роботу, їх першими звільняли з роботи в разі економічних негараздів, не була розроблена система соціального захисту жінок тощо.
Загальна характеристика політичного розвитку в 1900–1939 рр.
Перша світова війна загострила всі соціальні проблеми. В одних країнах вони вибухнули революціями, в інших правлячі еліти віддали перевагу проведенню досить глибоких політичних і соціальних реформ.
Основною рушійною силою революцій стали масові робітничі партії. Соціальні революції охопили території Російської і Австро-Угорської імперій, Німеччини. Значні соціальні виступи відбулись у Болгарії та Італії. Спочатку в ході революцій формувалося прагнення створити демократичні республіки з більш справедливим соціальним устроєм. У той самий час зневіра в існуючих органах влади і відсутність політичного досвіду породили прагнення створити систему прямого народовладдя у формі рад. Але ці спроби обернулись для радянських республік обмеженнями, а згодом і ліквідацією демократичних інститутів влади, установленням жорстких диктатур (диктатура пролетаріату в радянській Росії). Спроби побудувати соціально справедливе (соціалістичне, комуністичне) суспільство обернулися встановленням тоталітарної системи радянського зразка.
Разом із поглибленням революційних процесів наростала і хвиля контрреволюції, яка в більшості випадків призводила до втрати демократичних завоювань перших днів революцій: установлення авторитарних режимів (Угорщина та ін.) або домінування консервативних сил у подальші роки (Німеччина, Фінляндія та ін.). У країнах, де вдалось уникнути революцій (Англія, Франція, Скандинавські країни та ін.), були проведені реформи в напрямі подальшого розвитку ліберальної демократії: розширення виборчих прав, розвиток інститутів громадянського суспільства, розширення системи соціального захисту тощо. Повоєнне загострення соціальної і політичної боротьби, криза існуючих інститутів влади викликали і нове політичне явище – фашизм. Прибічники цих політичних ідей теж запропонували свої рецепти подальшого розвитку суспільства, але з повним запереченням демократії і насадженням тоталітарної системи фашистського типу.
Таким чином, після Першої світової війни людству відкрилися три основні перспективи подальшого розвитку: розвиток ліберальної демократії, будівництво соціалізму (комунізму), фашистська модернізація. Зміст розвитку світу в 1920–1930-ті рр. полягав у боротьбі цих напрямів. Зрештою два останні виявилися безвихідними для розвитку людства і довели, що розвиток демократії і ринкової економіки не має альтернативи.
На стан політичного життя у міжвоєнний період значно впливали національно-визвольні рухи. Методи, якими людство намагалося розв’язати національні проблеми в 1920–1930-ті рр. (від масового знищення народів до спроб знайти порозуміння), засвідчили, що єдиний шлях розв’язання національних проблем – або надання права на самовизначення, або врахування інтересів національних меншин і створення такої системи міжнаціональних відносин, яка забезпечувала б вільний розвиток усіх народів без утрати їхньої національної ідентичності.
